Педагогічне есе

Педагогічне есе

Учительство - когда в глазах холодных
Зажжется понимания заря,
И ты поймешь: старался не бесплодно
И знания разбрасывал не зря.

Як багато на сьогоднішній день ми чуємо про проблеми, з якими стикаються педагоги: оптимізація класних колективів, зміна програм, стандартів, нове покоління  учнів, гіперативність, інклюзія… Але, незважаючи на всі ці факти, більшість з нас вибирали свою професію самостійно та осмислено, і в своїй більшості прийшли працювати в школу одразу після випускного вечора в інституті, чудово пам’ятаючи про реалії шкільного життя. Переступивши поріг класу ми добровільно взяли на себе обовязки, подолавши  всі перепони,  виростити в кожному учні Людину.

Не буду лукавити, багато з колег, які прийшли разом зі мною не витримавши і трьох років залишали школу та самореалізовувались в інших галузях. Та я й сама неодноразово думала «все… досить… час йти», але кожного разу доля утримувала мене від помилки, підносячи у подарунок мені класне керівництво, викладання улюбленого предмету  в початкових классах… І кожного разу, навіть в самих складних ситуаціях, я зустрічала хоча б  одну пару дитячих оченят, які горіли та розпалювали в моєму серці професійний оптимізм та додавали сил продовжити пошук  тих самих форм, методів, прийомів, які дозволяють повести за собою. Та найбільшою винагородою для мене завжди було та залишається створення ситуації, в якій в самих байдужих до цього очах запалюється вогник цікавості до мого предмета. І завдяки моїм маленьким професійним секретам цей вогник не вгасає, а розпалюється все більше і більше з кожним уроком. Роки швидкоплинні,  та багато дівчаток та хлопчиків в суворі люті дні традиційно з’їзджаються в школу вже дорослими людьми, які зайняли гідне місце у суспільстві.

         І немає більшої радості, для педагога, ніж коли вони в першу чергу вбігають на третій поверх в кабінет англійської мови, намагаючись якомога швидше поділитися своїми успіхами та згадати шкільні роки.